Santoral: Nuevos santos

El sitio web del Servicio de Prensa del Patriarcado de Moscú, ofrece -en ruso- una extensa biografía de San Juan (Maximovitch), arzobispo de Shangai y de San Francisco, incluido en el último Concilio Episcopal en el Santoral de la Iglesia Ortodoxa Rusa:

Житие святителя Иоанна, архиепископа Шанхайского и Сан-Францисского

Igualmente, publica unas semblanzas de San Antonio (Smirnitsky) y de las Santas Juliana y Eupraxia, canonizados también con motivo del reciente Concilio de Obispos de la Iglesia Ortodoxa Rusa:

Святитель Антоний (Смирницкий) — святой, прославлявший святых

Житие и сказания о чудесах преподобных Иулиании и Евпраксии Зачатиевских

Патриаршее поздравление Предстоятелю Финляндской Автономной Православной Церкви с 60-летием

[El Patriarca de Moscú y Toda Rusia, SS Alexis II, remite un mensaje de felicitación al primado de la Iglesia Ortodoxa Autónoma de Finlandia, SE el arzobispo León de Karelia y Toda Finlandia, con motivo de su 60 aniversario]

Патриаршее поздравление Предстоятелю Финляндской Автономной Православной Церкви с 60-летием

[Nota: una biografía en español de monseñor León en el "De Ortodoxia"]

Deceso del P Vitali Borovoï: más informaciones.

Se siguen sucediendo las informaciones relativas al fallecimiento del padre Vitali Borovoï, producida el pasado 7 de abril, festividad de la Anunciación, y de la que dábamos noticia ayer en este blog.

El sitio web de información ortodoxa "Orthodoxie" ofrece una reseña sobre su vida y su obra que puede leerse -en francés- aquí:

"Orthodoxie"

Por nuestra parte, sólo traducimos al castellano unas palabras suyas a propósito de la apelación que hizo en vida a una "nueva cristianización de Rusia" dentro de sus aspiraciones a la necesaria renovación de la vida eclesial:

"Queridos hermanos y hermanas, nosotros, la Santa Iglesia Ortodoxa de Rusia en nuestro país, nosotros los creyentes, somos posiblemente esta semilla que caerá a la tierra, pero de esta semilla surgirá un árbol poderoso, una nueva Iglesia Ortodoxa de Rusia, gloriosa y fuerte no por la atención de los hombres, no por el poder, sino por la fe, la santidad y la gracia de Dios" (Sermón sobre la disminución de la Iglesia; sábado de Pascua de 1978).

Por lo demás, "Orthodoxie" remite a otras informaciones en la red de Internet, y en ruso, sobre el P Vitali: sfi.ru y golubinski.ru . Transcribimos aquí la primera de ellas:

Отошел ко Господу проф.-протопр. Виталий Боровой

Сегодня, в праздник Благовещения Пресвятой Богородицы, на 93-ем году жизни, скончался старейший по хиротонии клирик Русской православной церкви, профессор-протопресвитер, доктор богословия, член Попечительского совета Свято-Филаретовского института отец Виталий Боровой.

Отец Виталий родился 18 января 1916 г. Был рукоположен в 1944 году во пресвитера. Участвовал в возрождении Минской духовной семинарии, позднее стал профессором по кафедре церковной истории в Ленинградской (Санкт-Петербургской) духовной академии, на которой когда-то преподавал знаменитый церковный историк Василий Васильевич Болотов. Отец Виталий мечтал посвятить свою жизнь церковной науке и продолжить дело Болотова, но по распоряжению священноначалия с конца 50-х гг. должен был перейти на работу в Отдел внешних церковных сношений. Много лет он был представителем РПЦ во Всемирном совете церквей, а также представителем на II Ватиканском соборе.

В 1973-78 гг. о. Виталий — любимый прихожанами настоятель патриаршего Богоявленского (Елоховского) собора, затем он был отправлен на 7 лет фактически в ссылку в Женеву, в ВСЦ, с 1984 г. он – уже не действующий, а почетный настоятель московского храма Воскресения Словущего на ул. Неждановой (ныне Брюсов пер.).

Отец Виталий — уникальная личность в церкви, его жизнь стала эпохой в новейшей церковной истории. Он был блестящим знатоком богословия, церковной истории, выдающимся проповедником, замечательным преподавателем, которому многим обязаны ныне известные ученые и иерархи нашей церкви.

О. Виталий был человеком слова и дела, и его размышления, его боль о судьбе Церкви, о судьбе народа, его стремление к правде, его желание никогда не переходить границу компромисса, границу дозволенного свыше Богом, всегда вызывали уважение.

Членство о. Виталия в Попечительском совете СФИ было не просто отданием долга чести нашему институту, за что мы ему всегда были и остаемся благодарны. Он остро ощущал свою обязанность церковного ученого помогать, взращивать, говорить, призывать, — делать все, что связано с возрождением Церкви.

О. Виталий постоянно говорил о необходимости «новой христианизации России», он хотел видеть церковную жизнь обновленной. Вот его слова: «Мы, дорогие братья и сестры, мы, святая Русская православная церковь в нашей стране, мы, верующие, может быть, и являемся тем семенем, которое пойдет в землю, но из этого семени вырастает новое дерево, могущественное дерево, новая Русская православная церковь, славная, сильная не вниманием человека, не властью, а сильная верой, сильная святостью, сильная благодатью Божией» (проповедь «Об умалении церкви» в субботу Светлой седмицы 06.05.1978 г.).

Его жизнь была жизнью праведника.

Вечная ему память!

Информационная служба СФИ

ВОЛОДИМИР, Митрополит Київський і всієї України

Предстоятель Української Православної Церквиз 27.05.1992.

У миру — Віктор Маркіянович Сабодан.

Народився 23.11.1935.

Тезоіменитство — 28 липня.

Хіротонія — 09.07.1966.

Блаженніший Митрополит ВОЛОДИМИР (Сабодан Віктор Маркіянович) народився 23 листопада 1935 у селі Марківці Летичівського району Хмельницької області (Україна) в селянській родині.

З 9 років ніс різні послухи при Свято-Архангело-Михайлівському храмі рідного села. Після закінчення Меджибізької середньої школи навчався в Одеській духовній семінарії (1954-1958).1958 року вступив до Ленінградської духовної академії, яку закінчив у 1962 році зі ступенем кандидата богослов'я за наукову роботу «Христос Спаситель - Начальник світу». Викладав в Одеській духовній семінарії, виконував обов'язки старшого помічника інспектора, одночасно займав посаду секретаря Одеського єпархіального управління.14 червня 1962 року митрополит Херсонський і Одеський Борис (Вік) висвятив його у сан диякона, 15 червня - у сан ієрея. 26 серпня отець Віктор був пострижений у чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного князя Володимира.

У 1965 році закінчив аспірантуру при Московській духовній академії, став ректором Одеської духовної семінарії з возведенням у сан архімандрита. 1966 року призначений заступником начальника Руської духовної місії в Єрусалимі. 23 червня 1966 року став єпископом Звенигородським, вікарієм Московської єпархії з дорученням виконувати обов'язки представника РПЦ на Всесвітній раді Церков. Хіротонію в єпископа очолив митрополит Крутицький і Коломенський Пимен (Ізвєков), згодом Патріарх Московський і всієї Русі. Відбулася вона 9 липня 1966 року в Успенському соборі Троїце-Сергієвої Лаври. 28 листопада 1968 року єпископ Володимир був переміщений на Переяслав-Хмельницьке вікаріатство Київської єпархії. З 20 березня 1969 року - єпископ Чернігівський і Ніжинський; деякий час керував Сумською єпархією. Протягом 1970-1973 років - відповідальний редактор журналу «Православний вісник».

18 квітня 1973 року призначений єпископом Дмитрівським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії та семінарії, а 9 вересня возведений у сан архієпископа. З 18 квітня 1978 року - професор Московської духовної академії. 5 червня 1979 року архієпископ Володимир захистив магістерську дисертацію на тему: «Екклезіологія у вітчизняному богослов'ї».

3 березня 1976 року - у складі Комісії з питань християнської єдності, у 1978-му був членом Комісії з підготовки й проведення святкування 60-річчя відновлення Патріаршества в РПЦ; у 1981-1988 роках входив до Комісії з підготовки й проведення святкування тисячоліття Хрещення Русі.

Після возведення в сан митрополита, 16 липня 1982 року, очолив Ростовську й Новочеркаську єпархію. 28 березня 1984 року митрополит Володимир призначений Патріаршим екзархом Західної Європи. З 30 грудня 1987 року - керуючий справами Московського Патріархату й постійний член Священного Синоду. 1989 року тимчасово управляв Гаазькою єпархією (Голландія). Наприкінці 80-х років митрополит Володимир активно займався громадською діяльністю. 16 вересня 1988 року на установчій конференції Радянського фонду милосердя й здоров'я був обраний членом президії та правління фонду. 1988 року став членом Центральної виборчої комісії під час виборів народних депутатів СРСР. З 10 квітня 1989 року очолював Комісію з питань вивчення матеріалів, що стосуються реабілітації духовенства й мирян РПЦ.

3 травня 1990 року митрополит Володимир був призначений головою Комісії з організації та проведення поховання Патріарха Пимена, потім входив до складу Комісії Священного Синоду з питань підготовки Помісного Собору РПЦ. 1990 року митрополит Володимир був одним із трьох кандидатів на Патріарший Престол, другим за кількістю набраних голосів. Помісний Собор обрав Патріархом Московським і всієї Русі Ленінградського й Новгородського митрополита Алексія (Ридигера).

На Архієрейському Соборі РПЦ 30-31 січня 1990 року для підвищення авторитету священноначалля Православної Церкви в Україні було прийняте нове «Положення про екзархати». Цей документ надав Українському Екзархату більше прав у самоврядуванні, духовенство й віруючі отримали змогу самостійно будувати церковне життя згідно зі своїми церковно-національними традиціями.

10 липня 1990 року Синод Українського Екзархату схвалив прийняте 9 липня 1990-го «Звернення єпископату УПЦ до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ і Священного Синоду РПЦ», головним пунктом якого було прохання про надання Українській Православній Церкві незалежності й самостійності в керуванні й направив його на розгляд Священного Синоду РПЦ з проханням затвердити.

Архієрейський Собор РПЦ 25-27 жовтня 1990 року у складі 91 ієрарха РПЦ визначив надати УПЦ незалежність і самостійність в її керуванні. Найменування «Український Екзархат» було скасовано, а Предстоятель УПЦ отримав титул «Блаженніший Митрополит Київський і всієї України». Надання УПЦ статусу незалежної і самостійної в керуванні відповідало реаліям громадського та релігійного життя в Україні й водночас зберігало канонічну єдність з киріархальною Церквою, а через неї - зі Вселенським Православ'ям. Статус УПЦ став аналогічним статусу Київської митрополії в XVІІ столітті.

1-3 листопада в Києво-Печерській Лаврі відбувся Помісний Собор УПЦ, що прийняв постанову: «Звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія та єпископату РПЦ з проханням дарувати УПЦ повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, оскільки проголосити автокефалію може тільки вищий орган Помісної Церкви в особі Собору єпископів». Однак це звернення не було вільним волевиявленням усього єпископату УПЦ і віруючого народу. Питання про дарування автокефалії УПЦ розглядалося на Архієрейському Соборі в Москві з 31 березня по 5 квітня 1992 року. Собор прийняв постанову: «Щоб мати справжнє волевиявлення повноти УПЦ, мати судження про дарування УПЦ повної канонічної незалежності на наступному Помісному Соборі РПЦ».
На цьому Соборі архієреїв у Москві Предстоятель УПЦ Митрополит Філарет (Денисенко) клятвено обіцяв подати у відставку у зв'язку з наявністю обвинувачень на його адресу. Однак після повернення до Києва він оголосив про свою відмову скласти з себе обов'язки Предстоятеля УПЦ, зрікся даної ним архієрейської клятви, чим поклав початок новому розколу, що ввійшов в історію православ'я під назвою «філаретівський».

27 травня 92-го Собор архієреїв УПЦ, що через неможливість відбутися в Києві проходив у Харкові, у зв'язку з викриттям у гріхах, не сумісних зі служінням як Предстоятеля УПЦ, і розкольницькою діяльністю, змістив митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, і відрахував його за штат із забороною у священнослужінні.

Харківський Архієрейський Собор УПЦ більшістю голосів (16 з 18) Предстоятелем УПЦ, Митрополитом Київським і всієї України, обрав митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира, який на той час знаходився на богословській конференції у Фінляндії. З обранням на кафедру київських святителів першим привітав новообраного Предстоятеля УПЦ 27 травня президент Фінляндії.

28 травня того ж року відповідно до 3-го пункту Постанови про УПЦ, прийнятої Архієрейським Собором РПЦ 25-27 жовтня 1990 року, Патріарх Алексій ІІ благословив митрополита Володимира на служіння як Предстоятеля Української Церкви. Згідно з цією постановою, Митрополитові Володимиру в межах України було надано титул «Блаженніший» з правом носіння двох панагій і предносіння хреста під час богослужіння (на Архієрейському Соборі РПЦ 18-23 лютого 1997 року титул «Блаженніший» був закріплений за Предстоятелем УПЦ на всій канонічній території Руської Церкви). 11 червня 1992 року Архієрейський Собор РПЦ затвердив рішення харківського Собору УПЦ. Помісний Собор УПЦ 26 червня 1992 року в Києві ухвалив: «Визнати Архієрейський Собор у Харкові від 27-28 травня 1992 року канонічним і затвердити всі його діяння й постанови, які вважати законними».

Постанова Архієрейського Собору УПЦ була схвалена й прийнята усіма Помісними Православними Церквами. Їхні глави привітали новообраного Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Володимира, а також підтримали рішення священноначалля РПЦ щодо колишнього Київського митрополита.

20 червня 1992 року Блаженніший Митрополит Володимир прибув до Києва. Його зустрічали десятки тисяч православних кліриків і мирян. Свою першу проповідь владика Володимир почав словами: «Я прибув не у відрядження і не з-за кордону, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні».

На сьогодні УПЦ складається з 35 єпархій. Незважаючи на труднощі, з якими доводиться зіштовхуватися, за роки служіння Блаженнішого Митрополита Володимира як Предстоятеля кількість парафій зросла з 5,5 тис. в 1991-му до 10554 у 2006 році. Ці громади опікують близько 9 тисяч священнослужителів. Кількість монастирів збільшилася з 32 у 1991-му до 161 у 2006 році. У них несуть послух близько 5 тисяч. ченців.

На час обрання Блаженнішого Митрополита Володимира в УПЦ функціонували 4 духовні семінарії та академія, до 2006 року кількість духовних закладів зросла до 15. Діють близько 4 тисяч недільних шкіл. Сьогодні Українська Церква має більше 100 періодичних видань, у багатьох єпархіях налагоджені відносини з регіональними теле- й радіоагентствами, що значно сприяє проповіді Слова Божого.

Блаженніший Митрополит Володимир є почесним доктором кількох університетів і наукових закладів світу, дійсним членом Міжнародної академії інформатизації (при Екологічній і Соціальній раді ООН) та Міжнародної кадрової академії Ради Європи.

У березні 1996 році Блаженніший Митрополит Володимир був обраний почесним головою Міжнародного комітету при ООН з питань святкування 2000-річчя Різдва Христового. Нагороджений орденами РПЦ: преподобного Сергія Радонезького 1 ступеня (1979), рівноапостольного князя Володимира 1 ступеня (1985), апостола Андрія Первозваного (2000), орденом УПЦ преподобних Антонія і Феодосія Печерських 1 ступеня, орденами всіх Помісних Православних Церков, а також державними й громадськими нагородами: орденами Дружби Народів (СРСР, 1988), орденом великого князя Ярослава Мудрого 5-го (2000), 4-го (2001) і 3-го (2002) ступенів (Україна), орденом Дружби (РФ, 2004).

Блаженніший Митрополит Володимир відомий як проповідник, богослов, духовний письменник. Протягом 1997-1998 років побачило світ шеститомне видання його праць.
2005 року, до 70-річчя від Дня народження Архіпастиря побачили світ ще чотири томи його богословських і публіцистичних праць.

Рішенням Священого Синоду Української Православної Церкви від 10 листопада 2005 року Блаженнішому Митрополиту Володимиру було присвоєне звання «Почесний професор Київської духовної академії». Того ж дня в Київських духовних школах була заснована стипендія «Імені Блаженнішого Митрополита Володимира» для кращого з успішності студента Духовної Академії в розмірі 500 (п'ятсот) гривень, для вихованця Духовної Семінарії - 300 (триста) гривень. Кандидатури стипендіатів затверджує Ректор та Вчена Рада КДА.

23 листопада 2005 року за визначний внесок у справу відродження православ'я в Україні Блаженніший Митрополит Володимир удостоєний ордена святителя Олексія, Митрополита Московського.

Предстоятель УПЦ особисто редагує найважливіші матеріали, що публікуються в журналі «Православний вісник» і щомісячному виданні «Вісник прес-служби Української Православної Церкви». Протягом останніх двох з половиною років з архіпастирським словом звертався до пастви у щотижневій телепрограмі «Православний світ» і щоденній «Православний календар». Пише вірші, багато з яких покладені на музику і стали українськими народними піснями.

9 липня 2006 року рішенням Ужгородської богословської академії імені святих рівноапостольних Кирила і Мефодія Блаженнішому Митрополиту Володимиру було присвоєно звання «Доктора філософії».

29 липня того ж року Блаженніший Митрополит Володимир став членом Національної спілки журналістів України.

[Fuente: Sitio Web oficial de la Iglesia Ortodoxa de Ucrania; aquí mismo pueden verser las versiones en ruso y en inglés de esta biografía]

Митрополиту Антонию

[Митрополит Антоний Блум]



Автор: Эндрю Уолкер

Этот некролог, первоначально опубликованный в газете ‘The Independent’ 9 Августа 2003 года приведен ниже с предварительного любезного разрешения газеты.

Митрополит Антоний Сурожский, старейший епископ Русской Православной Патриаршей Церкви, а также глава Русской Церкви в Великобритании и Ирландии был самым влиятельным голосов Православной традиции на Британских островах.

Будучи харизматической личностью с ощутимo высоким уровнем духовности, его принимали скорее за старца (святого человека, обладающего высокой степенью проницательности и мудрости), нежели просто епископом, ответственным за административные вопросы и пастырское попечение епархии. С его запоминающейся внешностью и прекрасным английским языком, причем скорее со французским, чем с русским акцентом, он был прекрасным оратором. Митрополит Антоний обладал легендарными способностями общения с аудиторией. Он никогда ничего не записывал, и не зависимо от того, проповедовал ли он в Русском Кафедральном Соборе на Ennismore Gardens в Лондоне, вёл ли дискуссию о Христианстве с группой студентов, духовно ли наставлял кого-либо, он всегда проявлял особую глубину своей личности и безграничную веру.

Кроме того, он обладал способностью обезоруживать. Его беседа на канале Би-Би-Си в 1970 году с атеисткой Марганитой Ласки достаточно запомнилась тем, с каким уважением он отнёсся к ее интеллектуальной открытости, а также его собственным несомненным шармом. Но еще более запомнилось его остроумие, интеллектуальная прочность и его нетрадиционные доводы. Он не пытался оправдывать свою веру, например, он сказал Ласки, что он знает, что Бог существует, и его привело в крайнее недоумение, как она ухитрилась этого не знать. Этот неожиданный поворот в разговоре был для него типичным, и это обезоружило Ласки.

Отличительными чертами его руководства в течение 50 лет пребывания в Великобритании были пастырская интуиция, острая проницательность духовного руководителя, его миролюбивая миссионерская позиция. Он был рад видеть в Церкви всех – будь то русский, африканец или местный британец. И не смотря на то, что он сам был категорически против прозелитизма, он тем самым привлекал к Православной вере сотни иноверцев-англичан на протяжении многих лет. И, что наиболее важно, он неизгладимо запечатлел духовность и богословие Православной традиции в Британском религиозном сознании, повлияв на жизни многих тысяч людей как через личные контакты, так и через свои письма, и, в первую очередь, через молитву. На высоте своей славы Джеральд Пристланд, известный религиозный корреспондент Би-Би-Си, назвал Митрополита Антония «самым сильным Христианским голосом страны».

У Митрополита Антония были определенные сильные антипатии и склонности. Не смотря на его существенный вклад в сотрудничество сo Всемирным Советoм Церквей в Дели в 1961 году, у него была так называемая, «аллергия» на институционное экуменическое движение. Также, в то время как он относился с глубоким уважением к отдельным католикам, у него не было особого энтузиазма к Римо-Католичеству. Напротив, у него были теплые чувства к Протестантской религии. В начале 1980-х годов он выразил просьбу о встрече с Протестантским Альянсом и по приезду ошеломил их, как говорят на протестантском жаргоне, «принесением своего личного свидетельства». Он рассказал им, что когда он был подростком и жил во Франции, будучи убежденным атеистом, он читал Евангелие от Святого Апостола Марка, сидя в своей комнате, и почувствовал чье-то явное присутствие, и был убежден, что это был сам Христос.

Эта удивительная история обращения к вере подчёркивает живой подход Митрополита Антония к вере. В интервью, опубликованном в 1988 году, он сказал: «Я ничего не знаю o языке абстракции. То, что мы (православные) говорим о Христе, основано на личном опыте». В то время, как многие повесили на него ярлык мистика, он сторонился этого звания и предпочитал говорить о Христианстве языком аскетизма и познания. Он по-настоящему верил, что Восточное Православие – это простейший путь к вере. Сочетание простоты в его собственной жизни (он был абсолютно равнодушен к деньгам и церковным «ателье мод») и его пламенная преданность Евангелию были источниками его духовности. Он однажды сказал, что он никогда в своей жизни не проповедовал Русское Православие, а только Христа.

Этот Христианин для всех Христиан был тем не менее сильно привязан к России. В Советские времена его выступления по Радио Би-Би-Си, а также его книги и проповеди глубоко проникли в Русскую культуру и с гордостью были приняты в качестве подлинного голоса «Святой Руси». Когда он лично посетил Советский Союз, он был окружен восторженной публикой, которая с нетерпением хотела его услышать и просто посмотреть на него. Авторитет личности Митрополита Антония среди людей Советской России был еще более значимым фактом того, что он остался верным Патриархату, но сохранял полную политическую независимость. Эта уникальная позиция епархии в Русской Диаспоре была опорой практической политики Митрополита в Советские годы.

Конец Советской империи в начале 90-х годов открыл новую страницу в его взаимоотношениях с Россией. Сo снижением ограничений въезда и выезда из страны, установленным Борисом Ельциным, большое количество эмигрантов нашли свой путь ко дверям Владыки. Он принял их в свои раскрытые объятья и посвятил последние несколько лет своей жизни усердно работая над тем, чтобы выходцы из бывшего Советского Союза почувствовали себя комфортно в Сурожской епархии.

Одной из любимых цитат Митрополита Антония был афоризм Ницше о том, что хаос дает рождение звезде, эта цитата может вполне охарактеризовать его собственную жизнь. Андрей Блум (его имя в миру) родился в Лозанне в Швейцарии в 1914 году. Его отец был русским имперским дипломатом голландского происхождения, а мать была сестрой-полукровкой композитора-модерниста Александра Скрябина (а также была родственницей Вячеслава Молотова). Не смотря на то, что он восторгался своим отцом, они никогда не были по-настоящему близки. Его мать, напротив, оказывала доминирующее влияние на его жизнь вплоть до своей смерти на сороковом году жизни, уже полностью укоренившись в Великобритании.

Маленький Андрей не застал катастрофических событий 1917 года, так как в то время проживал со своими родителями в Персии. После всяческих приключений и испытаний они в конце концов переехали жить в Париж. Будучи эмигрантом-беженцем, он пережил много негативного: его родители жили двумя разными жизнями, а он сам был жертвой издевательств в школе. Затем последовала драматическая перемена, но это обращение сначала было не в священство, а в медицину. Первоначально он учился в Сорбонне, а затем во Французском Медицинском Корпусе в то время, как разразилась война.

Во время немецкой оккупации он работал врачом, но вступил в сопротивление. Он принёс тайныe монашеские обеты и был пострижен в монахи в 1943 году, приняв имя Антония, в честь основателя монашества. А затем, совершенно неожиданно, он был посвящен в священники в 1948 году и приехал в Лондон для пастырского окормления в своем подавляющем большинстве белых русских эмигрантов. Его подъем по лестнице духовных званий был достаточно стремительным. Он стал Епископом в 1957 году, Архиепископом в 1962 году и исполняющим обязанности Экзарха Патриарха Московского в Западной Европе в 1963 году, и в 1966 году был возведен в сан Митрополита - самое высокое звание архиерея в Русской традиции (кроме Патриарха).

Но, как и большинство людей, обладающих настоящей харизмой, Митрополит Антоний был могущественной и таинственной фигурой. Будучи консервативным в вопросах богословия и политики, он, тем не менее, был абсолютно чужд дискриминации женщин вплоть до того, что даже осмелился оспаривать богословское правило об исключительности мужского священства. Персоналист во всех отношениях, он был вдохновенным провидцем, однако обладал слабой хваткой административных деталей и епархиальной стратегии. Хоть ему и нравилось быть хозяином ситуации, тем не менее идеологически он был всецело посвящён привлечению мирян и всегда говорил об иерархии, как о служении, нежели как о власти. Он доказывал это на практике, и организовал демократически избираемую Собрание и Совет по руководству делами Сурожской Епархии в Британии, который работал в сотрудничестве с ним и действует до настоящего времени.

Однако, харизматические лидеры, были бы они святыми, или крупными учёными, стареют, и неизбежно их суждение замедляется по мере убывания здоровья и энергии. К концу жизни Митрополита Антония на его плечи было возложено много того, что уже было ему просто не под силу, и люди ждали от него слишком многого. Но одно остаётся ясным: он однажды сказал, что никто не может повернуться к вечности, если не увидит в глазах или лице хоть одного человека сияние вечной жизни. Митрополит Антоний не был совершенен, как, может быть, будут утверждать агиографы, но он сиял.

Андрей Борисович Блум, родился в Лозанне, Швейцарии, 19 Июня 1914 г., пострижен в монахи в 1943 г. с именем Антоний, рукоположен в священники в 1948 г., в 1948 г. был священником Русской Православной Церкви в Париже. 1948-50 гг. – священник Содружества Св. Мч. Албания и Преп. Сергия, Лондон. 1950-2003 гг.: настоятель Русской Православной Церкви в Лондоне. Назначен игуменом в 1953 г., архимандритом в 1956 г., епископом Сергиевским в 1957-62 гг.. Был архиепископом Сурожской Епархии и главой Русской Православной Патриархальной Церкви в Великобритании и Ирландии 1962-2003 г.г., Митрополитом Сурожский в 1966-2003 гг., Экзархом Патриарха Московского и всея Руси в Западной Европе в 1963-74 гг. Скончался 4 Августа 2003 г.

[Nota: puede leer la versión inglesa de esta semblanza de la persona y la figura del metropolitano Anthony Bloom -realizada con motivo de su fallecimiento en el año 2003- en su fuente original: el sitio web oficial de la Diócesis de Sourozh]